"Присущее израильтянам чувство, что дело защиты своей страны - это в первую очередь их дело, и если не мы, то никто, – это становится все более понятным для украинцев". Так сказал в интервью "Вестям" Святослав Вакарчук, солист украинской группы "Океан Ельзи" (рус. "Океан Эльзы"), в преддверии концерта в Израиле, который состоится 8 марта. Наше интервью проходило по телефону, за несколько дней до визита президента Украины в США. Заранее оговоренные темы не включали политику, хотя она проникает в разговор между людьми из двух стран, в которых идет война.
Интервью велось по-украински: Слава объяснил, что готов на публикацию в переводе на любой язык, понятный аудитории группы, но говорить будет либо на родном языке, либо по-английски. "Я с уважением отношусь ко всем, кто слушает "Океан Ельзи", а главное - поддерживает Украину в её борьбе, просто это мой родной язык, и мне так удобно общаться", - говорит он. "Вести" публикуют это интервью в переводе на русский, а также на языке оригинала, по-украински (в продолжение текста).
Следует признаться, что разговор с Вакарчуком имеет для меня и личную окраску: 20 лет назад, перед репатриацией из Киева, именно Вакарчук был героем моего последнего интервью в украинской прессе, которое называлось "Ступени Славы". Коллектив отмечал 10 лет творческого взлета и уже тогда был символом расцвета украинской музыкальной культуры.
Прошло два насыщенных событиями десятилетия, за которые "Океан Ельзи" превратился из рок-бунтарей в эталон качества и сумел сделать то, что не удалось практически никому из их коллег по сцене: прославиться в мире и приобрести большой фан-клуб в России, исполняя песни исключительно по-украински. Не менее удивительно и то, что "Океаны" достигли собственного 30-летнего юбилея в превосходной творческой форме и с музыкальным багажом, который продолжает расширяться даже во время войны.
- Как вы изменились за эти три десятка лет, ваша музыка и аудитория?
- Все мы стали немного старше, но меня очень радует, что когда мы приходим на концерты на больших стадионах или аренах, мы все еще видим в фан-зоне девушек и чуть меньше парней студенческого возраста. Это вдохновляет, и так хочется, чтобы это было всегда. Я шучу, что в последнее время ко мне все чаще подходят сфотографироваться или сделать селфи молодые девушки, которые говорят: "Это фото для моей мамы". Мы в группе шутим, что уже ждем осчастливить бабушек, а не только мам.
- Пол Маккартни это успешно делает в 82 года, так что есть большой шанс до этого момента дойти.
- Меня настолько вдохновляет то, что делает Маккартни, что вы прямо в точку попали – это мои ролевые модели с точки зрения отношения к музыке. Для меня музыка - это всё, я много раз пробовал разное и точно знаю, что ни ради чего не готов оставить музыку. Это мое самое большое сокровище.
14 Еще фото
Слава Вакарчук, Денис Глинин, Милош Елич, Денис Дудко
(Фото: предоставлено пресс-службой группы)
- Как вам удалось сохранить группу на протяжении 30 лет? Даже не всем семьям удается быть вместе столько времени...
- Знаете, сам не знаю. Когда оглядываешься назад и видишь турбулентные времена, в которые мы живем, и особенно сложные драматические времена Украины, любой устойчивый бренд, который существует 30 лет и остается востребованным, - это большое достижение. Я думаю, что секретов несколько: любовь к музыке, когда ничего другого ты не любишь так, как это; огромное количество людей, которые встретились на нашем пути и очень помогали, - продюсеров, музыкантов... Когда бог видит, как ты любишь свое дело, он тебе посылает людей, которые помогают. И, может, самое важное – очень вдохновляет большая любовь и приверженность многих слушателей, не побоюсь пафосного слова, – миллионов людей. Плюс немного упрямства, настойчивости, каждое утро говорить себе "вставай, поднимай задницу и иди работать".
- В разных интервью вы говорили, что вашей целью было делать музыку, которую вам самому приятно слушать, и что вы всегда видели "Океан Ельзи" частью западной культуры. Насколько это было основой успеха группы – единственной, которой удалось настолько массово завоевать сердца слушателей на постсоветском пространстве, исполняя песни на украинском языке?
- Думаю, что это было очень важной частью успеха. Не единственной, очевидно, но очень важной. Я и все мои коллеги по группе выросли в западном культурном контексте, мы слушали The Beatles и Led Zeppelin, гранж, черную американскую музыку, это стало естественной частью нашей среды. Когда мы начали петь на украинском языке, мы фактически уже оперировали этим западным интерфейсом, мы просто добавили к нему своё лицо, или свой культурный код, вот и всё.
Возможно, это было для нас легко, так как мы никогда не были частью советской музыкальной культуры, сознательно или нет. Не были фанатами российского рока, того, что происходило в конце 80-х. Я, конечно, знал, что это есть, но значительного влияния это не имело. Был западный звук, подход к музыке, когда мелодия и саунд в каком-то смысле важнее текстов - и это контрастирует с российской рок-традицией, где тексты важнее.
- Я помню, вы говорили когда-то, что сначала пишете музыку и только после этого приходят слова. Вы так считаете и сегодня - что музыка может быть мощнее слов?
- Именно так. Я думаю, что музыка универсально мощнее, это самая абстрактная форма искусства. Ноты, гармонии, ритмы возбуждают в нас эмоции независимо от языка, на котором мы говорим. Хотя, безусловно, существует определенный культурный контекст музыки, ну например, ближневосточная музыка всегда будет ближе людям с Ближнего Востока, но в общем музыка как таковая не требует перевода.
Даже картины, которые мы видим нарисованными, нужно с чем-то сравнивать, они имеют прямые ассоциации. Музыка же никогда не имеет прямых ассоциаций: что ты придумал, то твоё. Поэтому я считаю, что музыка - это наиболее мощный вид искусства с точки зрения проникновения к незнакомым людям. Ты можешь быть не в культурном контексте, но тебе зайдет та или иная музыка, если ее энергия тебе близка.
- Есть какая-то ваша мелодия, которая выражает то, что словами невозможно передать?
- Я думаю, что большинство песен, которые остаются в памяти людей надолго, это больше гармонии и ритмы, чем слова. Например, возьмем Yesterday: огромное количество людей в мире вообще не знают, о чем эта песня, одна из самых популярных в истории. Они никогда не думали её переводить, но как только она зазвучит, у тебя сразу какие-то романтические ассоциации и внутренние ощущения, связанные с любовью или разбитой любовью. Это не потому, что мы знаем текст, – это потому, что мы чувствуем музыку.
- Вы когда-нибудь предполагали, что станете саундтреком Украины в такие сложные времена?
- Я не то что не мечтал, я бы в страшном сне не хотел, чтобы нужен был такой саундтрек. Но, к сожалению, он случился, и тут, как говорят, из песни слов не выкинешь. Каждый должен делать, что может. Если наши песни помогают людям как-то пережить сложные времена, вдохновляют их в самых неожиданных местах – кого-то на поле боя, кого-то далеко в эмиграции, в бомбоубежище или просто в сложный период жизни, - то для меня это огромная честь.
- Одна из любимых песен – это "Когда тебе тяжело". Она поддерживает многих людей в тяжелые годы войны. А что помогает и поддерживает лично вас?
- Я не буду скрывать, что мне тоже очень сложно. Но не могу жаловаться, потому что есть много людей, которым намного хуже. Поддерживают меня музыка, само существование музыки, которую можно творить. Безусловно, также семья – без семьи я не представляю, как бы с этим справлялся. А также мои поездки на фронт к солдатам, где я чувствую, как им это нужно... Вот эти три вещи меня поддерживают. И немножко еще спорт, все, что дает возможность двигаться: бег, баскетбол, велосипед, плавание.
- И концерты, насколько я помню по последнему из них - вы там очень много двигаетесь.
- Это точно. Если вы были на наших последних концертах в Тель-Авиве в октябре 2022 года или марте 2023-го, я оба раза утром еще бегал от гостиницы по всей набережной от Яффо до Ангара в тель-авивском порту. Очень люблю это место и вообще Тель-Авив – он мне очень нравится по вайбу, место, где всегда комфортно дышится.
- А как насчет иврита - уже подучили?
- Ничего, кроме банальных слов, вроде "беседер" и "тода раба", которые знают все, кто бывал в Израиле... Возможно, когда-нибудь еще будет возможность выучить. У меня очень много друзей с еврейскими корнями и израильтян, поэтому я в этом культурном контексте очень свободно себя чувствую. Но языка не знаю, потому что я в основном приезжаю на концерты, только один раз был в туристической поездке по стране, лет 10 назад. Хотелось бы больше. Но мне особенно важно, что в Израиле ждут наших концертов.
► Две страны, две войны
Группа "Океан Ельзи" была основана во Львове в 1994 году студентами местного университета: вокалистом Святославом Вакарчуком, гитаристом Павлом Гудимовым, басистом Юрием Хусточкой и барабанщиком Денисом Глининым. За три десятилетия группа выпустила 10 студийных альбомов, множество синглов и сборников, которые принесли им статус самой популярной рок-группы Украины. Их творчество отличается мелодичностью, эмоциональными текстами и узнаваемым вокалом Вакарчука, который стал символом украинской рок-музыки.
Песни "Океана Ельзи" - "Обiйми" ("Обними"), "Без бою" ("Без боя"), "Така як ти" ("Такая, как ты"), "Все буде добре" ("Всё будет хорошо") и многие другие - стали гимнами нескольких поколений украинцев и завоевали признание далеко за пределами страны. Группа продолжает собирать аншлаги на стадионах и площадях по всему миру, а их концерты славятся особой энергетикой и эмоциональной связью с публикой.
За время существования состав группы менялся, но Святослав Вакарчук всегда оставался её лицом и сердцем. Помимо музыкальной деятельности он известен своей общественной и благотворительной работой. В периоды военных конфликтов "Океан Ельзи" активно поддерживает украинских защитников, проводя благотворительные концерты и собирая средства для нужд армии и гражданского населения. В последние годы, несмотря на сложности военного времени, группа продолжает творить и выступать, даря своим слушателям не только музыку, но и надежду.
С начала полномасштабного вторжения России в Украину в 2022 году Вакарчук активно использует свой талант и популярность для поддержки украинского народа и ВСУ.
- Какое место в вашем творчестве заняла война, сколько новых песен вы написали за последние три года?
- Я всегда был сторонником того, что нельзя писать песни на злобу дня. И я не написал ни одной песни, за исключением "Місто Марії" ("Город Марии"), которая была написана по просьбе защитников Мариуполя. Это единственная песня в моей жизни, которую я написал по просьбе. Все остальные писал просто потому, что не мог не написать. Поэтому несколько таких песен во время полномасштабной войны я написал: это "Квіти мінних зон" ("Цветы минных полей") и "Відповідь" ("Ответ")", но большинство песен, которые сейчас ассоциируются с войной, я писал, когда думал вообще не о войне.
Одна из песен, которая больше всего ассоциируется с войной и её окончанием и стала символом мира, это "Обійми" ("Объятия"), которую я вообще писал об отношениях двух людей, но она превратилась в саундрек этой войны. Эту песню исполняли на очень многих языках мира, и я помню, как израильские музыканты, включая Андрея Макаревича, когда началась война, исполнили эту песню на иврите. А потом мне прислали видео, где израильские солдаты пели эту песню... Это настолько трогательно, когда ты понимаешь, как твоя песня пересекает границы и становится важной для многих людей.
- В Израиле историю можно изучать по кинематографу и музыке: всплески творчества всегда вокруг войн и после них, когда приходит облегчение и переосмысление. Так будет и в Украине?
- Я абсолютно уверен, что после войны наступает сублимация, которая конвертируется в творческую энергию. Так было после Первой и Второй мировых войн, и как вы верно отметили, так происходит после драматических событий в истории стран, и Украина не исключение. Это природа людей: они консервируют какую-то энергию, когда есть стресс, а когда он проходит, они начинают плакать или смеяться, и все это выливается в творчество. И тогда рождаются настоящие шедевры. Я думаю, что шедевры рождаются не во время войны, а тогда, когда отпускает.
- В эту войну вы много гастролируете, собираете средства на поддержку ВСУ и уже не в первый раз берете на себя роль культурной дипломатии во времена, когда официальная проваливается. Это действительно работает?
- Мне кажется да, это работает. Тысячи людей, которые приходят на концерты, чувствуют связь с Украиной. Вы видели это в Тель-Авиве, а мы видим в разных местах – множество людей, которые не имеют прямого отношения к Украине, но становятся соучастниками украинского культурного перформанса, и это очень важно. Потому что мы со сцены несем очень простые вещи, которые можно свести к двум главным месседжам: мы – нация, которая имеет право на существование, и мы будем бороться за него, и второе – мы благодарны и любим всех, кто нас понимает, чувствует, поддерживает.
- Как вы воспринимаете параллели между войной в Украине и Израиле? Видите ли вы похожие паттерны в том, как искусство и музыка помогают людям справляться с травмой войны в обеих странах?
- Я не настолько глубоко знаю израильский культурный контекст, связанный с войной, но могу сказать: присущее израильтянам ощущение, что дело защиты своей страны - это в первую очередь их дело, и если не мы, то никто – это становится все более понятным для украинцев. Несмотря на то, что мы очень благодарны всем нашим стратегическим партнерам за все, что они делают, и, мы надеемся, сделают и в будущем, но в конечном итоге это дело нашего существования, оно в наших руках.
- Как выдерживать войну, которая идет уже три года? Даже мы в Израиле привыкли к коротким войнам, но вот война 7 октября продолжается уже полтора года...
- Это нужно спрашивать не меня, а наших девушек и парней с фронта, которые держат оборону. Когда-то кто-то назвал защитников Донецкого аэропорта киборгами, так я думаю, что киборги – это наши вооруженные силы, наши герои, которые, извините за пафос, жертвуют жизнью и здоровьем ради будущего наших детей и свободного мира.
Мне иногда кажется, что когда ты это видишь - ты понимаешь, что сила, которая есть в человеке, огромна. Мы сами не знаем, насколько у нас есть запас прочности. Знаете, это не время жалеть и сожалеть о себе, нужно стиснуть зубы и делать свое дело. Как бы тяжело ни было. Мы это и стараемся делать. Думаю, как и вы.
- Что для вас дом в последние три года?
- Это интересный вопрос. Очень интересный... Потому что для меня дом стал идеей. Никому больше, чем евреям, не понятна эта концепция, когда книга или слово становится твоим домом. Я всегда восхищался еврейской культурой и традицией, когда народ тысячи лет сохранял свою идентичность, сохраняя идею, взятую из Торы. И я сейчас чувствую, что для меня идея Украины сформирована на многих вещах: земле, на которой мы боремся против врага; в своей семье; в образе жизни, в песнях, в языке. Все это большая идея, которую мы реализуем и за которую боремся. И это мой дом. Его стены невозможно увидеть, но они существуют, они крепкие, это больше, чем земля или границы. Это образ жизни.
- По чему вы больше всего скучаете?
- Вы имеете в виду из мирного времени?
- Да, из нормальной жизни, которая была до войны или была бы без войны.
- У меня никогда не было нормальной жизни, у меня рок-н-ролльная душа, и я с ней останусь навсегда. Если можно сказать "скучаю" – то во мне всегда уживались три человека: ребенок, подросток и взрослый человек. И во время войны ребенка и подростка стало меньше, а взрослого человека больше, потому что приходит чувство ответственности. Я немного скучаю по этой детской части себя, но ожидаю, что как только ситуация позволит расслабиться, выпущу их на волю.
- Надеюсь, что это произойдет и на концерте в Тель-Авиве. Есть что-то важное, что вы бы хотели сказать вашим поклонникам в Израиле?
- Хотел бы поблагодарить всех, кто поддерживает Украину в Израиле в эти сложные времена. Мы это видим, чувствуем и будем рады видеть всех на концерте. Тода раба.
►►ИНТЕРВЬЮ НА УКРАИНСКОМ ЯЗЫКЕ
"Відчуття, притаманне ізраїльтянам, що справа захисту своєї країни - це в першу чергу їхня справа, і якщо не ми, то ніхто – це стає все більш зрозумілим для українців". Так сказав в інтерв'ю "Вістям" Святослав Вакарчук, соліст української групи "Океан Ельзи", напередодні концерту в Ізраїлі, який відбудеться 8 березня - і за кілька днів до поїздки українського президента до США.
Заздалегідь обговорені теми не включають політику, хоча вона проникає в розмову між людьми з двох країн, у яких іде війна: в Україні 3 роки, в Ізраїлі - півтора. Інтерв'ю проходить українською: Слава пояснює, що готовий на публікацію в перекладі будь-якою мовою, яка зрозуміла аудиторії гурту, але говорити буде або рідною мовою, або англійською. "Я з повагою ставлюся до всіх, хто слухає "Океан Ельзи", а головне - підтримує Україну в її боротьбі, просто ця моя рідна мова і мені так зручно спілкуватися", - каже він. "Вісті" публікують це інтерв'ю в перекладі російською мовою, а також мовою оригіналу, українською (у продовженні тексту).
Зізнаюся, що ця розмова багато в чому для мене особиста: 20 років тому, перед репатріацією з Києва, саме Святослав Вакарчук був героєм мого останнього інтерв'ю, яке називалося "Сходинки Слави". Колектив відзначав 10 років творчого злету і вже тоді був символом розквіту української музичної культури.
Минуло два насичених подіями десятиліття, за які "Океан Ельзи" перетворився з рок-бунтарів на еталон якості і зумів зробити те, що не вдалося практично нікому з їхніх колег по сцені: прославитися у світі та придбати великий фан-клуб у Росії, виконуючи пісні виключно українською. Не менш дивовижно й те, що "Океани" досягли власного 30-річного ювілею у відмінній творчій формі та музичним багажем, який продовжує розширюватися навіть під час війни.
- Як ви змінилися за ці 30 років, ваша музика та аудиторія?
- Всі ми стали трошки старшими, але мене дуже радує, що коли ми приходимо на концерти на великих стадіонах або на аренах, ми все ще бачимо у фан-зоні дівчат и трошки менше хлопців студентського віку. В цьому сенсі це надихає і так хочеться, щоб це було завжди. Я жартую на цю тему, що останнім часом до мене все більше підходять сфотогрофуватися чи зробити селфі молоді дівчата, які кажуть "це фото для моєї мами". І це дуже смішно, що вони йдуть фотографуватися з оправданням, що вони так люблять своїх мам, але ми в группі жартуємо, що вже чекаємо зробити щасливими бабусь, не тільки мам.
- Пол Маккартні це робить в 82 роки, так що є великий шанс до цього моменту дойти.
-Для мене насправді те, що робить Маккартні, настільки надихає, що ви прямо в точку попали – це ті ролеві моделі з точку зору відношення до музики. Для мене музика це все, я багато разів випробовув різне, і я точно знаю, що незаради чого не готовий полишити музику в своєму житті. Це мій найбільший скарб.
- Для сімейних стосунків 30 років це велика перемога, а для гурту – так зовсім. Як вам це вдалося?
- Знаєте, сам не знаю. Коли так оглядаєшся назад і бачишь турбулентні часи, в які ми живемо, і особливо складні драматичні часи України, будь-який сталий бренд, який існує 30 років і йому вдається залишатися востребованним, це велике досягнення. Я думаю, що секретів декілька: любов до музики, коли нічого іншого ти не любиш, як це, величезна кількість конкретних людей, які трапилися на нашому шляху, і нам дуже помогали: продюсерів, музикантів, випадкових людей. Коли бог бачить, як ти любиш свою справу, він тобі посилає людей, які допомагають. І може найваливіше – дуже надихає ця велика любов та прихильність багатьох людей, не побоюсь пафосного слова – мільонів людей. Плюс трошки впертості, наполегливості, кожного ранку казати себе "вставай, підіймай задницю та йди працювати".
14 Еще фото
Слава Вакарчук, Денис Глинин, Милош Елич, Денис Дудко
(Фото: предоставлено пресс-службой группы)
- В різних інтервью ви казали, що вашою метою було робити музику, яку вам самому приємно слухати і що завжди бачили "Океан Ельзи" часткою західної культури. Наскільки це було основою успіху гурта – єдиного, якому вдалося настільки масово завоювати серця слухачів на піст-совєтському просторі, співаючи украінською?
- Думаю, що це було дуже важливою частиною успіху. Не єдиною, очевидно, але дуже важливою. Я та всі мої колеги по групі віростали в західному культурному контексті, ми слухали The Beatles та Led Zeppelin, гранж, чорну американську музику, це стало природньою частиною нашого середовища. Коли ми почали співати укрїньскою мовою, ми фактично вже оперували цим західнім інтерфейсом, ми просто до нього додали своє обличчя, чи свій культурний код, це все. Тобто нам було легко, мі ніколи не були частиною радянської музичної культури, свідомо чи ні. Не були фанатами россійського року, того, що відбувалося в кінці 80-их. Я звичайно знав, що це є, але значного впливу в цього не було. Була західна музика, звук, західний підхід до музики коли мелодія і саунд в якомусь сенсі важливіши за тексти, що контрастує с россійською рок-традицією, де тексти важливіши.
- Я пам'ятаю, що ви казали колись, що спочатку пишете музику і тільки після цього приходять слова. Музика може буте потужнішею за слова?
- Саме так. Я думаю, що музика універсально потужніша, це сама абстрактна форма мистецьтва. Ноти, гармонії, ритми збуджують в нас емоції незалежно від мови, якою ми говоримо. Хоча безумовно існує певний культурний контекст музики, ну наприклад, близько-східна музика завжди буде ближча людям с Близького Східу, але взагалі кажучи музика як така не потребує перекладу. Навіть картини, яки ми бачимо намальовані, потрібно з чимость порівнювати, вони мають прямі асоціаціі. Музика ж ніколи не має прямих асоціацій: що ти придумав, то твоє. Тому я вважаю, що музика це найбільш потужний вид мистецьтва с точки зору проникнення до незнайомих людей. Ти можеш бути не в контексті культурному, але тобі залетить та чи інша музика якщо енергія в неї тобі близька.
- Є якась мелодія ваша, яка висловлює те, що словами неможливо передати?
- Я думаю, що більшість пісень, які залишаються в пам'яти людей надово, це більше гармонії та ритми, ніж слова. Наприклад, я не буду брати пісню Океану Ельзи чи свою, - але візьмемо Yesterday, насправді, величезна кількість людей в світі взагалі не знають, про що ця пісня, одна з найпопулярніших в історії. Вони ніколи не думали ії перекладати, але як тільки вона зазвучить, в тебе відразу якісь романтичні ассоціації та внутрішні відчуття, зв язані з коханням чи розбитим коханням. Це не тому, що ми знаємо текст – це тому, що мі відчуваємо музику.
- Ви колись мріяли стати саундреку України в такі складні часи?
- Я не те, що не мріяв, я б в страшному сні не хотів, щоб потрібен був такий саундрек. Але нажаль він стався и тут як кажуть – з пісні слів не викинеш. Кожен має робити, що може і мусимо йти вперед, якщо наші пісні домогають людям якось пережити складні часи, надихають їх в самих несподіваних місцях – когось на полі бою, когось десь далеко в еміграції, в бомбосховищи або просто в складний період життя, то для мене це величезна честь.
- Одна з улюблених пісень – це "Коли тобі важко", вона пітримує багатьох людей у ці складні роки. А що допомагає вам та підтримує вас?
- Я не буду приховувати, що мені теж дуже складно, але не можу жалітися, тому ще є багато людей, яким набагато гірше. Пітримують мене музика, саме існування музики, яку можно творити. Безумовно, це сім'я – без сім'ї я не уявляю, як би с цим справлявся, а також мої поїздки на фронт до солдатів, де я почуваю, як їм це потрібно – ци три речі мене пітдримають. І трошечки ще спорт, все, що дає можливість рухатися: біг, басктебол, велосипед, плавання.
- Та концерти, наскільки я пам'ятаю, ви там теж рухаєтесь багато.
- Це точно, якщо ви були на наших останніх концертах в Тель-Авіві у жовтні 2022 чи березні 23, я обидва рази зранку ще бігав від готелю по всій набережній від Яффо до Ангару в тельавивіському порту. Дуже люблю це місце і взагалі Тель-Авів – він мені дуже подобується по вайбу, місце, де завжди комфортно дихається.
- Вже вивчили іврит?
- Нічого, крім банальних слів, як "беседер" та "тода раба", які знають всі, хто бував в Ізраїлі, можливо, колись буде можливість вивчити. В мене дуже багато друзів з єврейськими коріннями та ізраільтян, тому безумовно я в цьому культурному контексті дуже вільно себе почуваю. Але ж мови не знаю, тому що все більше ми приїжджаємо з концертами, лише один раз був у туристичній поїздці, років 10 назад. Але с концертами намагаюся приїзжати частіше і мені дуже важливо, що нас тут чекають.
► Дві країни, дві війни:
"Океан Ельзи" був заснований у Львові в 1994 році студентами місцевого університету: вокалістом Святославом Вакарчуком, гітаристом Павлом Гудімовим, басистом Юрієм Хусточкою та барабанщиком Денисом Глініним. За три десятиліття гурт випустив 10 студійних альбомів, безліч синглів та збірок, які принесли їм статус найпопулярнішого рок-гурту України. Їхня творчість відрізняється мелодійністю, емоційними текстами та впізнаваним вокалом Вакарчука, який став символом української рок-музики.
Пісні "Океану Ельзи" - "Обійми", "Без бою", "Така як ти", "Все буде добре" та багато інших - стали гімнами кількох поколінь українців і здобули визнання далеко за межами країни. Гурт продовжує збирати аншлаги на стадіонах і площах по всьому світу, а їхні концерти славляться особливою енергетикою та емоційним зв'язком з публікою.
За час існування склад гурту змінювався, але Святослав Вакарчук завжди залишався його обличчям і серцем. Окрім музичної діяльності, він відомий своєю громадською та благодійною роботою. У періоди воєнних конфліктів "Океан Ельзи" активно підтримує українських захисників, проводячи благодійні концерти та збираючи кошти для потреб армії та цивільного населення. В останні роки, незважаючи на складнощі воєнного часу, гурт продовжує творити та виступати, даруючи своїм слухачам не лише музику, але й надію. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році Вакарчук активно використовує свій талант і популярність для підтримки українського народу та ЗСУ.
- Яке місце у вашій творчості зайняла війна, скільки нових пісень ви написали за останні три роки?
- Я завжди був прихильником того, що не можно писати пісні на злобу дня. І я не написав жодної пісні, за винятком "Місто Марії", яка була написана на прохання захисників Маріуполя. Це єдина пісня в моєму житті, яку я написал на прохання. Всі інші писав просто тому, що не мог не написати. Тому декілька таких пісень під час повномасштабної війни я написав: це "Квіти мінних зон", "Відповідь", "Місто Марії", але більшість пісень, які зараз асоціються з війною, я писав коли думав взагалі не про війну.
Одна з пісень, які найбільше асоціються з війною та ії закінченням та стала символом миру це "Обійми", яку я писав про стосунки двох людей, але вона якось стала саундтреком цієї війни. І згадуючи ізраїльский контекст – цю пісню виконували на дуже багатьох мовах світу та я пам'ятаю, як ізраільскі музиканти, включаючи Андрія Макаревича, коли почалася війна виконали цю пісню на івриті. А потім мені прислали відео, де ізраїльскі солдати співали цю пісню – це було настільки зворушливо, що коли ти розумієш, як твоя пісня переходить кордони та стає важливою для богатьох людей.
- В Ізраїлі історію можна вивчати по кінематографу та музиці: сплески творчості завжди навколо війн і після них, коли приходить полегшення і переосмислення. Так буде і в Україні?
- Я абсолютно впевнений, що після війни наступає сублімація, яка конвертується в творчу енергію. Так було після Першої та Другої мирових війн, і як ви вірно відмітили, так вібувається після драматичних подій в історії країн, і Україна не виключення. Це природа людей: вони консервуть якусь енергію, коли є стрес, а коли він проходить, вони починають плакати чи сміятися, і все це виливається у творчість. І тоді народжуються справжні шедеври. Я думаю, що шедеври не нарождуються під час війни, а тоді, коли відпускає.
- В цю війну ви багато гастролюєте, збирайєте кошти на підтримку ВСУ, та вже не в перший раз берете на себе роль культурної дипломатїі в дуже складні часи – це працює?
- Мені здається так, це працює. Тисячи людей, що приходять на концерти, почувають зв'язок з Україною і ви бачили це в Тель-Авіві, а ми бачимо це в дуже різних місяцях – велика кількість людей, які не мають прямого відношення до України, але стають співучасниками українського культурного перформансу і це дуже важливо. Тому що ми зі сцени несемо дуже прості речі, які можно звести до двух головних месседжів: ми – нація, яка має право на існування і ми будемо боротися за нього, і друге – ми вдячні і любимо всіх, кто нас розуміє, відчуває, підтримує.
- Як ви сприймаєте паралелі між війною в Україні та Ізраїлі? Чи бачите ви схожі патерни в тому, як мистецтво і музика допомагають людям справлятися з травмою війни в обох країнах?
- Я не настільки глибоко знаю ізраіїльский культурний контекст, зв'язаний з війною, але можу сказати, що оце відчуття притаманне ізраїльтянам багато років, що справа захисту своєї країни це в першу чергу їх справа, і якщо не ми, то ніхто – це стає все більш зрозумілим для українців. Незважаючи на це, що ми дуже вдячні всім нашим стратегічним партнерам за все, що вони роблять і ми сподіваємося зроблять и в майбутньому, але ж врешті-решт це справа нашего існування – в наших руках и це ми маємо вирішувати це.
- Як витримувати війну, яка йду вже три роки – навідь ми в Ізраїлі звикли до коротких війн, але війна 7 жовтня продовжується вже півтори роки?
- Це потрібно питати не мене, а наших дівчат та хлопців з фронту, які тримають оборону. Колись хтось назвав захисників Донецького аеропорту кіборгами, так я думаю, що кіборги – це наші збройні сили, наші герої, які вібачте за пафос, але жертвують життям та здоров'я заради майбутнього наших дітей и вільного світу. Мені деколи здається, що коли ти це бачиш ти розумієш, що сила, яка є в людини, вона величезна, ми самі не знаємо, наскільки ми маємо запас міцності. Знаєте, це не час шкодувати та жаліти себе, потрібно зцепити зуби та робити свою справу. Як би тяжко не було. Це ми стараємость робити, думаю, як і ви.
- Що до вас дім в ці три роки?
- Це цікаве питання, дуже цікаве... Тому що для мене дім став ідеєю. Нікому більше, ніж євреям, не зрозуміла ця концепція, коли книжка або слово стає твоїм домом. Я завжди захоплювався єврейською культурою та традицією, коли тисячи років зберігали свою ідентичність, маючи цю ідею з Тори. І я зараз відчуваю, що для мене ідея України, яка сформована на багатьох речах: землі, на якій ми боремость проти ворога, в своїй родині, в способі життя, в піснях, в мові – все це велика ідея, яку ми реалізуємо та за неї боремось. І це є мій дім. Це дім, стіни якого неможливо побачити, але вони існують, вони міцні, це більше ніж земля чи кордони. Це спосіб життя.
- За чим ви найбільше сумуєте?
- Ви маєте на увазі з мирного часу?
- Так, з нормального життя, яке було до віни чи без війни.
- В мене ніколи не було нормального життя, в мене рокнрольна душа і я з нею залишуся назавжди. Яке можно сказати "сумую" – то в мені завжди уживалися три людини: дитина, тінейджер та доросла людина. І під час війни дитини та тінейджера стало менше, а дорослої людини більше, тому ще приходить відчуття відповідальності. Я трошки сумую за цією дитячую часткою себе, але очікую, що як тільки ситуація дозволить розслабитися, випущу іх на волю.
- Сподіваюсь, що це станеться і на концерті в Тель-Авіві. Є щось важливе для вас сказати вашим прихильникам в Ізраїлі?
- Хотів би подякувати всім, хто пітдримує Україну в Ізраїлі в ці складні часи, ми це бачимо, відчуваємо і будем раді бачити всіх на концерті. Тода раба.